Дмитрий Ольшанский: Драма "Мемориала"

http://falangeoriental.blogspot.com/2021/10/blog-post_15.html

Драма "Мемориала" - организации с вообще-то очень благородной, почтенной изначальной целью, - состоит ровно в том же самом, что и драма всех коллективных сущностей, созданных в России интеллигенцией тридцать (или чуть больше) лет назад.

В то время, как во всех странах Восточной Европы и республиках бывшего СССР местная интеллигенция играла роль интеллектуального цемента нации и государства, создавала и развивала тот, извините за выражение, нарратив, в рамках которого возникли все тамошние суверенитеты, - наши "мемориалы" отправились в прямо противоположную сторону.

Они стали политическим и культурным голосом потомков раннесоветской мультиэтнической общности, чьи предки начали свое социальное восхождение с революционного террора, а потом, после отрешения от власти в середине прошлого века, ушли в благополучно-кухонную и либеральную фронду новому поколению советских правителей славянского корня. 

То есть они - вместо того, чтобы стать представителями нации, - стали представителями секты, тогда как общенациональный политический миф в двадцать первом веке был произведен властью без интеллигенции, и на материале неосоветской ностальгии.

"Мемориал" и Ко пытались сделать главным героем исторической памяти расстрелянного в Коммунарке красного комиссара или космополитического московского интеллигента (иногда это и вовсе одно и то же) вместо умершего от голода в спецпереселении русского крестьянина - и в результате Россия проявила глухое равнодушие к этому делу, а героем страны стал советский маршал-певец-космонавт.   

Теперь их зажимают и репрессируют как подозрительных сектантов, а ушедшая другой дорогой нация видит себя продолжением воображаемого СССР.

Была ли в эти тридцать лет у интеллигенции какая-то альтернативная политика, которой она пренебрегла? 

Если говорить об этом не абстрактно-теоретически, а исходя из психологии тех людей, которые у нас есть, - ее не было. 

Русская интеллигенция эмигрировала или была уничтожена как внятное целое Советской властью, а тому, что возникло вместо нее, невозможно сочинить другую родословную и другую коллективную память.

Кровь не вода, мне ли не знать. У меня в семье была и русская коллективизация, и опальная коммунистическая номенклатура, - и я всех помню и всех люблю. 

Но у меня хватает здравого смысла, чтобы понимать: в основу мира вокруг меня не надо пытаться закладывать именно номенклатуру.

Кирилл Серебренитский: "Игрушечно-ролевая монархия"

http://falangeoriental.blogspot.com/2021/10/blog-post_8.html

Идеология правящей группировки зиждится на том, что РФ - это СССР, временно потерявший окраинные территории; вся властная элита - это советские реваншисты, бывшие чины КГБ и функционеры КПСС. 

В качестве одного из факторов пропаганды советского реваншизма используется это несчастное семейство - "наши советские царята": Георг Романофф (до смены фамилии - принц Прусский) и его матушка "де юре императрица". После потери остатков состояния в Испании (кризис 2008 года) эта семья полностью зависит от своих московских спонсоров, и почти что постоянно проживает в России. Собственно, используется это фактор для полной нейтрализации остатков монархических настроений и для уничтожения каких-либо апелляций к Белому движению. 

Впрочем, даже к дверям Кремля эту группировку не подпускают, обращаются с ними подчёркнуто презрительно и постоянно указывают им их подлинное место - в лакейской. 

Дозволено ручным монархистам только действо, представляющее собой нечто среднее между карнавалом и экзотическими сектантскими ритуалами: "игрушечно-ролевая монархия", с раздачей значков, стилизованных под ордена и дипломов "нового дворянства", на глянцевой бумаге.

... Свадебное поздравление Георгию Романову от Зюганова - чья-то шутка. Но Мария Романофф много лет тужится - ради того, чтобы это шуткой не было.

Примирение "белых и красных" в настоящих условиях может произойти только так: белые ползают на коленях, целуют мозолистую руку первого попавшегося функционера КПРФ, славят величайшие достижения "советского периода" и непрерывно просят прощения - за всё. 

В ожидании снисхождения. Которого, впрочем, не последует. 

Мария Романофф именно этим и занимается, насколько позволяет комплекция и природная неуклюжесть. Впрочем, скорее всего, она просто выучивает и озвучивает тексты, написанные в Москве.

Вот - базовый идеологический документ, обращение Марии Романовой от 4 ноября 2017 года "в связи со столетием Октябрьской революции".

Основные тезисы:

Настойчивое, словно перепуганное, - "свят, свят" - отречение от Белого движения, - об этом, собственно, весь текст повествует.

"Императорский дом не участвовал в Гражданской войне", - то есть оставшиеся в живых члены династии дезертировали и ждали, кто победит. Это - прямое враньё. (Это фирменное отличие данной группировки, начиная с "равнородности Багратионов" : прямая осознанная историческая ложь, которая демонстрирует то ли невежество, то ли расчёт на невежество аудитории). После расстрелов 1918-1919 годов оставалось примерно полтора десятка мужчин-членов Династии, способных носить оружие. Тем не менее, капитан 2го ранга герцог Сергей Лейхтенбергский лично сражался в составе флота Русской Армии, генерал-майор великий князь Андрей Владимирович намеревался отправиться на фронт волонтёром и отказался от этого по просьбе Деникина; великий князь Николай Николаевич несколько раз изъявлял готовность принять командование белыми формированиями, если его сочтут нужным призвать. А в 1920х, когда война перешла в фазу подполья, даже великий князь Кирилл имел некоторое отношение к диверсионной и партизанской деятельности на территории СССР. Деятельное участие в формировании военных структур белой эмиграции принимал князь Никита Александрович.

Во время Гражданской войны Кирилл Владимирович искал возможные пути к восстановлению монархии. Для этого он встречался с генералом Маннергеймом, направил своего представителя к Юденичу, вёл переговоры с некоторыми немецкими генералами, но, поняв, что белое движение обречено, оставил мысль о вооружённом сопротивлении. В войне можно по-разному участвовать. Не обязательно ходить в атаку и сидеть в окопах.

(В рядах Белых армий сражались также морганатические и внебрачные потомки Императорского Дома, например - четыре герцога Лейхтенбергских и одна герцогиня Лейхтенбергская, а также Искандер).

В 1918 году почти все князья Романовы, имевшие воинские чины, оказались на территории Совдепии - или были убиты, или пребывали под домашним арестом (в Крыму), и эвакуировались при первой возможности - просто потому, что не было много выхода. В 1919 году было широко известно, что Верховный Правитель и командование ВСЮР официально дистанцируются от династии. Монархические формирования (Южная, Северная, Астраханская и Саратовская армии) к этому времени уже исчезли. Не могли же Романовы ехать туда, куда их не звали? Их можно обвинять разве что в том, что среди них (десяти офицеров от 19 до 50 лет) не нашлось супермена, способного перейти границу и сражаться в подполье после 1920 года, без надежды на победу.

Тем не менее, все князья Романовы в эмиграции занимали радикально белогвардейские позиции, или просто ушли в частную жизнь. С красными заигрывали, уже в 1930х, только в. Кн. Дмитрий Павлович и в. Кн. Александр Михайлович, да и то весьма вяло и опосредованно, с позиций частных лиц, удалившихся от политики. В. Кн Кирилл строго говоря, никогда красным даже не симпатизировал, он просто, на позднем этапе, был сторонником формулы "советы без коммунистов".

3. "Все виноваты, и Романовы - тоже". То есть убитые и убийцы должны поровну разделить ответственность за убийство.

4. "Никакого белого реванша, ни в коем случае". По отношению к красным - "прощение, терпение и уважение". То есть: первыми встать на колени и смиренно ждать, что наследники Ленина, Сталина, Троцкого и Голощёкина сделают то же самое. Простят и зауважают.

Никита Демин: Остается только формирование параллельно-альтернативных семиотических систем

http://falangeoriental.blogspot.com/2021/10/blog-post_7.html

Если теоретизировать, то существуют разные модальности противостояния, и они сводятся к двум полюсам: открытое вооруженное сопротивление и формирование параллельно-альтернативных семиотических систем

Какая-то герилья на территории РФ мне представляется делом бессмысленным, хотя бы потому, что командные посты на всех направлениях оппозиции захватили сейчас коммунисты, то есть именно те, с кем следует сражаться в первую очередь. Исключений практически не осталось, если не считать небольшие группы в соцсетях. 

Компромиссная деятельность, то есть участие во всяких имитациях политической деятельности на условиях властных структур и под их руководством - тем более  неприемлема, поскольку она, на мой вкус, не просто опасна, но ещё и позорна, и глупа. 

Стало быть - остаётся моделирование онтологического дизайна на основании образов  личного имажинэра. Это, по крайней мере, позволяет  человеку ощущать его личное воздействие, хотя и незначительное.

Триста повстанців, мов триста спартанців, в нерівнім бою полягли

http://falangeoriental.blogspot.com/2021/10/blog-post_5.html

У жовтні 1920 року геройськи загинули триста повстанців з ударно-розвідувального загону Степової дивізії на чолі з командиром – отаманом Чорним Вороном. 

Отаман Чорний Ворон (Микола Скляр) — один з найяскравіших ватажків у повстанському  Визвольному Русі на правобережній Україні. Народився у Жовтих Водах. Колишній студент Катеринославського гірничого інституту. Перш ніж влитися до Степової дивізії Костя Блакитного, молодому й завзятому хлопцеві довелось побувати у революційному вирі повстанської стихії різних, так би мовити, течій.

У книзі «Чорний Ворон. П’ять біографій» дослідник визвольного руху Роман Коваль у біографії одного з представлених у ній Чорних Воронів – Миколи Скляра – зазначає, що відгукнувшись на заклик Головного отамана Херсонщини і Таврії Матвія Григор’єва, колишній студент у  травні 1919 року виступив проти «комуни, надзвичайок і комісарів з Московської «обжорки» і тої землі, де розіп’яли Хреста». [ДАКО. - Ф. Р - 1. - Оп. 4. - Спр. 1. - Арк. 79; Коваль Р.М. Чорний Ворон. П’ять біографій. – Київ – Вінниця, 2013. – С. 14]. 

Після загибелі отамана Григор’єва сотник Микола Скляр у серпні того ж 1919 року вже воював проти більшовиків у лавах Повстанської армії Нестора Махна. [Степовий Ю. В Херсонських степах. - Мюнхен: Культура, 1947. - С. 84]. Він стає командиром кавалерійського полку, другим помічником командувача Кримського корпусу Повстанської армії. «Называл себя анархистом, но в организации не состоял... Петлюровец», – таку оцінку Миколі Скляру дав начальник штабу Повстанської армії махновців Віктор Бєлаш. [Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махно. - К.: РВЦ Проза, 1993. - С. 592 ].

І дійсно Микола Скляр таки залишив невдовзі чорні прапори махновців і разом з багатьма своїми товаришами перейшов під жовто-блакитні стяги селянського повстанського руху, який вилився згодом у формування великої військової потуги — легендарної Степової дивізії під проводом отамана Степового-Блакитного (Костя Пестушка).

Під псевдо Чорний Ворон Микола Скляр очолив один із наймобільніших підрозділів Степової дивізії — ударно-розвідувальний загін, який нараховував близько двохсот п’ятдесяти кінних і двадцять тачанок з кулеметами.

Про загін Чорного Ворона молодший брат Костя Пестушка (Степового-Блакитного) Федір Пестушко (Юрко Степовий) у своїй повісті «В херсонських степах» писав: «Цей загін був найрухливіший у дивізії і мав вирішувати найвідповідальніші завдання: вести розвідку, охороняти дивізію на марші, сковувати сили противника в бою». За словами автора повісті, загін Чорного Ворона складався переважно з колишніх махновців, які мали чималий досвід партизанської боротьби й не раз демонстрували блискучі приклади ведення партизанської війни. [Степовий Ю. В Херсонських степах. - Мюнхен: Культура, 1947. - С. 46].

У вересні 1920 року загін Чорного Ворона разом зі Степовою дивізією прибув до Холодного Яру. Холодноярці і степовики об’єднувалися для спільної боротьби з більшовизмом. На нараді отаманів, яка відбулася в Медведівці, командира степовиків Костя Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру та околиць.

Про зустріч у Медведівці зі степовиками і свої враження про один із найкращих їхніх підрозділів – загін Чорного Ворона – холодноярець Юрій Горліс-Горський пізніше згадував: «Найбільше сподобався нам загін Чорного Ворона – триста чоловік на конях і тачанках із кулеметами. Коні під вершниками і в тачанках – «змії»! Ситі, вичищені, із заплетеними в гриви кольоровими стрічками. Масті переважно вороної. Козаки майже всі були в чорних козацьких шапках і бурках. Від загону повівало махновсько-партизанським духом. Зрештою, він переважно складався з хлопців, що пройшли «школу Махна», але, будучи свідомими українськими повстанцями, відсіялися від чорних прапорів». [Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр. – Київ-Львів-Дрогобич: Відродження, 2006. – С. 184].

2 жовтня 1920 року об’єднане тридцятитисячне повстанське військо зібралося в Мошнах. На нараді отамани обговорювали план подальших дій. Отаман Чорний Ворон пропонував іти на Київ і далі на з’єднання з Українською армією, яка разом з поляками готувалася до наступу. Маючи за плечами повстанський досвід часів отамана Григор’єва, він палко переконував товариство, що по дорозі неодмінно приєднаються інші повстанці й збереться ціла повстанська армія, котра «вдарить у спину москалям», які загрузли на західному фронті й от-от зазнають поразки. Однак більшість отаманів, зокрема й Кость Блакитний, план Чорного Ворона щодо походу на Київ не підтримали і постановили лишатися на Чигиринщині, щоби громити комунікації ворога в тилу.

Розчарований позицією Костя Блакитного, Чорний Ворон так і не зміг змиритися з хибним, на його думку, рішенням більшості отаманів залишатися в тилу.

Незабаром зв’язкові Степової дивізії принесли звістку, що червоні грабують села, палять хати повстанців і розстрілюють їхні родини. Степовики замітингували, вимагаючи повертати назад на Катеринославщину. І Кость Блакитний зрештою вирішує скласти з себе повноваження Головного отамана Холодного Яру і віддає команду степовикам повертатися в рідні місця. 

Однак на марші трапилося несподіване. Шлях Степової дивізії перетнувся з маршрутом Кінної армії Будьонного, яку після замирення з поляками більшовики терміново перекидали з західного фронту на внутрішній врангелівський фронт.

Про трагедію, яка розігралася під Розумівкою, розповів у своєму романі «Холодний Яр» Юрій Горліс- Горський.

«Коли Степова дивізія  перед полуднем йшла відкритою місцевістю, розвідка Чорного Ворона виявила, що збоку, просто на неї, марширує будьонівська кіннота. А повстанці, не призвичаєні до бою з масою доброї кавалерії в степу, тим більше що майже половина степовиків – без рушниць.

Ясно було, що, як тільки будьонівці виявлять повстанців і заатакують їх, маючи ще до того сильну артилерію, все може скінчитися трагічно. Тож Чорний Ворон зі своїми трьома сотнями перший атакував ворожу дивізію. Стягнувши на себе близько двох тисяч кіннотників, повів їх, відступаючи з боєм, у протилежний від Степової дивізії бік…

Оточені у маленькому лісочку серед степу за кілька верст звідсіля, козаки Ворона по-геройськи боронилися.

Усі атаки були відбиті з величезними втратами для будьонівців. Тоді дивізійна артилерія відкрила по круглячку молодого лісу ураганний вогонь, змішавши його із землею. Партизани вискакували гуртами, кидалися назустріч будьонівським лавам і гинули в рукопашному бою, дорого віддаючи своє життя. Кількагодинний бій Чорного Ворона коштував червоним третини складу дивізії. Триста вороновців усі до одного полягли. Як оповіли будьонівці-кубанці, поранені партизани добивали себе на очах ворога.

…На світанку їдемо оглядати місце бою.

– Як напали вони, так перший полк до половини вирубали, – розповідав кубанець. – Будьонівці прийняли їх за своїх, підпустили близько, а тоді вже й розвинутися до бою не було часу. Кинулися на воронівців два полки, що йшли слідом. Поки відходили в цей бік, відстрілюючись із тачанок, третій полк балкою обскочив із тилу. Ну й замкнули їх у тому гайку. Почали атакувати. Та куди там?! Не візьмеш! Підступлять, посічуть із кулеметів, а тоді – в контратаку. Ну, звідціля, звичайно, – резерви підводять і знову заженуть воронівців у лісок. З якого боку не кинуться до гайка – січуть кулемети, якби Бог зна скільки їх там було. Валяться коні, люди. Тоді командир дивізії наказав відійти і, пильнуючи, щоб повстанці не прорвалися, чекати на артилерію. Під’їхала…  Почали гатити у лісок із восьми гармат. Як стало там гаряче, вискочило їх менше вже і – в атаку, на прорив. Ну, звичайно, зараз же на них і з фронту, і з флангів – пішла рубанина. Козачня наша теж завзята. Хоч комісарів червоних і ЧК любить, як і ви, а от звела їх сволота жидівська в козацькі полки… дали волю на фронті і – «дайош Варшаву!» Кожний козак патріотом свого полку став. А тут жменька якась попалась, наробила каші, й не зробиш їм нічого! Гордість, так би мовити, козацька заграла. Рубаються, аж лоскіт іде. А я з хлопцями у роз’їзді був. Дивлюся здалека – і такий  мене жаль за серце взяв! Тут бурки козацькі – там бурки. Тут по-козацьки їздець у сідлі сидить – і там по-козацьки… Боже милий! – думаю, 

– за що козак козака губить?! Кому на потіху?! Дивлюсь на хлопців: теж носи поопускали. Як, кажу, хлопці, думаєте? Чи не по тому боці наше місце?! А наймолодший: «Та що там багато говорити, їдемо ближче до лісів. Казав мені один селянин, що в цих околицях немало партизанів. Як і загинемо – так не за жидівських царів на сором Кубані…»

Під’їжджаємо. Ось перші трупи будонівців, що полягли від куль партизанів. Кращий одяг і взуття познімали товариші. Забрано також кращі сідла з убитих коней.

Кубанець оглядає трупи:

– Донці та калмики… Кубанців он там більше буде, де наш полк атакував. Ближче до лісу – мережка тіл густіша; групами і поодинці, будьонівці й партизани. Праворуч – сліди рукопашного бою. Скеровуємо туди коней. На невеликій площі – з півтори сотні порубаних, удвічі більше будьонівців, ніж повстанців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона: мав надрубане ще раніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.

Недалеко десь має бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами. Злякано форкаючи, оминають кінські трупи.

– Є, тут! – крикнув Андрій. – Але хтось із його хлопців живий залишився! Гляньте!

Ворон без зброї, в скривавленому одязі, роззутий, лежав навзнак із розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимось грудках землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задерев’янілі руки зігнуті на груди, між посіченими пальцями складені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран.

Усі були переконані, що то якийсь воронівець залишився живий, вночі розшукав свого ватажка і віддав йому останню шану. Не хотілося оповідати про розмову з Олею, про її намір відвідати побоїще. Хотілося чомусь заховати в таємниці той порив душі безстрашної дівчини.

Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо біля ще одного з тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам’яті українського народу. Ніхто з нас не знав ні його імені, ні справжнього прізвища; знали лише, що Ворон і багато з тих, що полягли з ним отут, на пограниччі степу, походять із Запорожжя, із сіл, де нащадки січовиків вирощували хліб, ловили рибу й лоцманували на небезпечних дніпрових порогах.

– Усіх забрати не можемо, – перервав задуму Хмара, – але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати шану.

– Відправимо до Мотрониного монастиря, – озвався Петренко. – Колись Василя Чучупаку туди перенесемо.

Чорнота заперечив рухом голови:

– Не можемо Ворона забрати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг – хай із товариством і спочиває. Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо. Їдьте, панове, до ліска, я вас дожену.

За кілька кроків озираюся. Мій побратим вкляк біля Ворона, заглиблений у молитву. За кілька хвилин догнав нас і поїхав поруч, сром’язливо відвертаючи обличчя, – понурий ведмідь мав червоні від сліз очі».

  / Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич: Відродження, 2006. – Сс. 202, 204, 205, 206 /

Героям Визвольного Руху Слава і вічна Пам’ять!

Володимир СТЕЦЮК

Фото: Отаман Чорний Ворон (Микола Скляр)                                     

                                   ________________________

Меморіал Визвольного Руху, Громадський клуб «Український час» та оргкомітет з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років на Криворіжжі оголошують про відновлення збору коштів на увічнення в граніті відомих на сьогодні прізвищ отаманів і повстанців Криворіжжя, які полягли у борні за Вільну Україну.

Кожен, хто вважає своїм обов'язком вшанувати усіх відомих на сьогодні героїв повстанського визвольного руху, полеглих у борні з російсько-більшовицьким окупаційним режимом, може стати учасником даного меморіального проєкту.

Долучитися до громадського проєкту можна шляхом його фінансової підтримки  посильними внесками, здійсненими на поточний рахунок ГО «Громадський клуб «Український час»:

П/р № UA353510050000026008878996198

у відділенні АТ «УКРСИББАНК» в м. Кривий Ріг,

МФО 351005, Ідентифікаційний код 43502775

або на корпоративну платіжну картку:

UKRSIBBANK BNP PARIBAS GROUP

5582 5920 7520 0189

Віддаймо належну шану тим, завдяки кому ми не забули про волю!

Меморіал Визвольного Руху

ГО «Громадський клуб «Український час»

Оргкомітет з відзначення 100-річчя подій Української революції на Криворіжжі